Nulla vehicula fermentum nulla, a lobortis nisl vestibulum vel. Phasellus eget velit at.
Call us:
1-800-123-4567
Send an email:
monica.wayne@example.com
Так вийшло, що у 37 років я опинилася без роботи. Я звільнилася сама, прийнявши нарешті рішення, яке визрівало досить довго. Звичайно, я знала, що в цьому факті ніякої катастрофи немає. Звичайно, я читала безліч досліджень, присвячених проблемам переживання людьми цієї події. Звісно, я розуміла, що легко не буде. Однак виявилося, що «знати» про це і переживати самій – це дві великі різниці.
Наративна психологія виникла у 1970-х – 1980-х роках і є досить новим не лише в Україні, а й у світі видом психологічної практики. У нас набагато частіше зустрічаються психологи, які працюють у гештальт-підході, когнітивно-поведінковому напрямку, психоаналізі, арт-терапії тощо. У чому ж основні відмінності наративної психології?
Коли жінки здобули виборче право, право на освіту та професійне самоздійснення, це здавалося величезним досягненням фемінізму: передбачалося, що тепер сфера самореалізації жінок більше не буде обмежена знаменитим тріо кухня-церква-діти, і жінка сама зможе обирати, як їй будувати власне життя.
Дж. Фрідман та Дж. Комбс, відомі наративні терапевти, у своїй книзі «Конструювання реальності. Історії та оповідання як психотерапія» пропонують уявити читачам ситуацію, де чоловік і жінка, які дивом вижили в результаті екологічної катастрофи, починають закладку нового суспільства.
Продовжуючи серію публікацій про те, як впливають соціально-культурні особливості на побудову індивідуальних життів у різних країнах, пропоную на цей раз розглянути Іспанію. Чим цікавий іспанський варіант конструювання життя?
Перше, що впадає у вічі після приїзду до Чорногорії (ну після краси природи, звичайно), це неквапливість чорногорців. Немає метушні, хаосу, різких рухів. Люди на вулиці не мчать, застромивши у вуха навушники, з метою в очах і вогнем у серці. Вони пливуть як кораблі, встигаючи навіть дорогою на роботу насолодитися краєвидами, зазирнути в обличчя перехожих, поговорити з ними про щось значуще і не дуже.
Головне правило японського варіанта «ось так треба жити» – НІКОМУ НЕ ЗАВАЖАТИ. Тут не прийнято фотографувати та фотографуватися у музеях та на виставках. Не тому, що шкода. Просто щоб не загороджувати експонати. Тут не прийнято говорити телефоном у громадських місцях. Ні, не через якісь там хвилі, а просто, щоб не відволікати оточуючих. Не прийнято підходити і питати, в чому річ, у людини, яка лежить на тротуарі. Хто зна, чому вона там лежить? Може не тому, що їй погано. А тому що їй так подобається. І це зовсім не байдужість. Це такий вияв поваги.