12.03.2018 · Olga Kliapets ·
ЇЖАКИ і ЛЮДИ. Японія
Головне правило японського варіанта «ось так треба жити» – НІКОМУ НЕ ЗАВАЖАТИ. Тут не прийнято фотографувати та фотографуватися у музеях та на виставках. Не тому, що шкода. Просто щоб не загороджувати експонати. Тут не прийнято говорити телефоном у громадських місцях. Ні, не через якісь там хвилі, а просто, щоб не відволікати оточуючих. Не прийнято підходити і питати, в чому річ, у людини, яка лежить на тротуарі. Хто зна, чому вона там лежить? Може не тому, що їй погано. А тому що їй так подобається. І це зовсім не байдужість. Це такий вияв поваги.
Разом з тим, у хвилини трагедій і катастроф японці об’єднуються як, мабуть, жоден інший народ: тут усі допомагають усім і зовсім незнайомі люди пускають до себе переночувати тих, хто залишився без даху над головою. Безкоштовно роздаються пайки, і при цьому ніхто не бере більше однієї ковдри, що йому належить. Немає ніякого злодійства та мародерства.
«Нікому не заважати» – настільки важливо, що дітей до 5-7 років не смикають, не карають і взагалі не роблять жодних зауважень. Можна робити все. А ось після, коли дитина вступає до школи, стає не можна майже все. Адже не можна «нікому не заважати». Тож це досить складний період для японських дітей… І японським дитячим психологам є чим зайнятися…
«Не заважають» японці і друзям, дозволяючи собі довго не відповідати на дзвінки та повідомлення, зустрічаючись з ними раз на півроку-рік. Особисте місце іншого тут священне, і нікому не спаде на думку спитати: «А чого це ти трубку не береш?!».
«Не заважають» і вдома, в сім’ї, де вільний час кожного члена сім’ї заповнений в основному власними інтересами та захопленнями та проводиться найчастіше порізно.
Водночас робочі завдання сприймаються як загальні. Колектив – згуртована група, де немає одноосібників та «вискочок». Всі допомагають один одному, тому що поганий результат стає загальною проблемою та загальною ганьбою.
Взагалі робота для японців – найважливіше. Навіть маленькі діти знають, що треба дуже добре вчитися у школі, обов’язково вступити до престижного вузу та влаштуватися на роботу у велику стабільну компанію. А інакше – ти невдаха та ганьба своєї родини.
Ще одним важливим атрибутом «правильного» для японців життя є наявність «нормальної» сім’ї. Що для них нормальна сім’я? Чоловік – однозначно чоловік із антеєм. «Антей» перекладається як стабільність і виявляється у наявності заощаджень (близько 5 мільйонів ієн, тобто близько 48 000 доларів) та престижної, стабільної роботи. Немає «антея» – отже, з людиною не можна пов’язувати своє майбутнє та народжувати від нього дітей. Просто зустрічатися – це будь ласка, з будь-ким, навіть із фрілансером якимось… Дружиною ж має бути красива і вірна жінка. Інакше нею не можна хвалитися перед родичами та колегами. Тому «дурнички» тут мають мало шансів, а пластична хірургія процвітає. Середній вік одруження – 28 років для жінок та 30-32 роки для чоловіків. У сім’ї мають бути діти. Найкраще двоє. І вони обов’язково мають стати гордістю батьків.
Заміжні жінки працюють рідко – це засуджується суспільством. Як і спроби одруженого чоловіка взяти участь у веденні домашнього господарства. Так що якщо ви зустрінете в супермаркеті японця, що закуповує продукти, швидше за все, це холостяк або дуже смілива людина, просто революціонер, який ламає суспільні стереотипи.
Розлучення дуже рідкісні, і стають предметом ганьби японки: адже саме вона відповідає за «домашнє вогнище». І, незважаючи на соціологічні дослідження, що показують, що 62% японок хотіли б розлучитися, лише деякі вирішуються на цей крок. Зупиняє не лише страх осуду. Шансів знайти роботу жінці після перерви, пов’язаної з народженням та вихованням дітей, практично немає.
Важливою особливістю японського життя є шанування старших. До них зовсім не ставляться як до старожитностей, що своє віджили. До них звертаються як до джерела мудрості, і в багатьох найважливіших життєвих питаннях (наприклад, схвалення обранця/обраниці) їх слово стає вирішальним. Часто у будинках розвішують фотографії предків. Шанують сімейні традиції.
Впадає у вічі тут також повальна девайсоманія. Здається, японці народжуються зі смартфонами в руках і з ними ж і вмирають. Так як у багатьох місцях не поговориш, усі з усіма листуються: у громадському транспорті, у кафе, на вулиці, вдома за столом, у парку на лавці. Переписуються закохані на побаченні (іноді й один з одним!), колеги, що поряд сидять в офісі, чоловік і дружина з різних кімнат… Діти переписуються менше, їх улюбленим проведенням часу є ігри на приставках. З 5-6 років вони тільки для цього і виходять на вулицю: щоб на свіжому повітрі, з друзями пограти в Nintendo. Японців не зупиняє навіть ризик розвитку хікікоморі – психічного розладу, виділеного японським психологом. Зовнішні прояви розладу схожі на аутизм, що заважає побудувати професійне життя у звичному для японців форматі. Хікікоморі йде з суспільства, свідомо прагне повної усамітнення, буквально закривається у себе в кімнаті і місяцями не виходить звідти, проявляючи життєву активність виключно у віртуальному світі. Але бути хікікоморі і не працювати – прийнятно, а от, наприклад, звільнитися і піти кудись подорожувати – ганьба. Тож, схоже, якщо роботи таки захоплять наш світ, то почнуть вони з Японії, а не з України…
Якщо знаєте щось цікаве про японський варіант «жити правильно», обов’язково пишіть у коментарях. Впевнена, що цікаво буде не лише мені.
Дізнатися, з якими питаннями я працюю, можна тут.
Теги: конструювання життя, норми, норми життя, повага, прийнятно, самотність, соціальні норми, суспільна думка, успішність, Японія Рубрики: Про життя
