Nulla vehicula fermentum nulla, a lobortis nisl vestibulum vel. Phasellus eget velit at.
Call us:
1-800-123-4567
Send an email:
monica.wayne@example.com
Скільки б разів я не збиралася не підбивати жодних підсумків року, це не виходить ніколи. Ну, час просто такий, час «між», час переходу.
У такі між-часи самі по собі просяться якісь зв’язки, роздуми про те, що було, і загадування того, що буде.
Найприємніший спосіб дістатися кудись, досягти своєї мети – це вітрила. Вітер дме, і ти, керуючи вітрилами, прямуєш свій корабель, куди тобі треба. Тобі не дуже складно, тобі класно, коли вітер в обличчя, ти відчуваєш драйв, бризки хвиль на обличчі, і сонечко світить так приємно.
Будь-яка наша вразливість може стати нашою суперсилою.
В принципі мене можна назвати тривожною людиною. І тут, за великим рахунком, неважливо, чому так вийшло. Чи індивідуальні особливості нервової системи, чи життєвий досвід… яка різниця? Факт залишається фактом: «Я довіряю Всесвіту і розслабляюся … Він мене любить … Будь що буде … Оммммм …» – точно не про мене.
Знайшла в комп’ютері текст, написаний приблизно за місяць до війни, в той час, коли я в неї ще не вірила. Не вірила, що наше життя може так змінитися, що росіяни можуть напасти на нас і творити такі страшні речі, і що скоро я стану взагалі іншою людиною.
Дещо залишилося незмінним: я й досі вмію робити музику.
До неї вже народились слова. Правда, тепер в них багато горя, гіркоти та болю.
Прочитала текст і зрозуміла, як сумую за собою тією – яку вже ніколи не повернути.
Читаю зараз І. Ялома «Вдивляючись у сонце». Прекрасна книга. Втім, як і всі інші книги Ялома.
Ця присвячена роботі зі страхом смерті – страхом перед феноменом, який нікому з нас не оминути, і тому боятися його, тією чи іншою мірою, властиво кожному.
Що для Вас бібліотека?
Для мене – криниця людської мудрості. Місце, де зберігається величезна кількість книг, які, звичайно, не завжди потрібні — не кожен день, не для кожної ситуації тощо, але до яких завжди можна звернутися. Якщо знаєш, в якому порядку вони зберігаються, якщо є система та каталог.
У мене часто запитують зараз про посттравматичне зростання – як зробити так, щоб ця війна, всі пережиті нами страждання в результаті не обернулися ранами, що вічно кровоточимуть, не привели до ПТСР, а, навпаки, стали можливостями змінити своє життя на краще.
Тут я ось що хочу сказати.
По-перше, у самій такій постановці питання вже закладена пастка.
Наснилося сьогодні, що падаю кудись. Намагаюся за щось ухопитися, судорожно нишпорю рукою в повітрі навколо себе і нічого не знаходжу. Вирішую прийняти неминуче і перестаю смикатися. Думаю уві сні: «Якщо, коли людям сниться, вони ростуть, то що, цікаво, відбувається, коли уві сні вони падають?».
Моя стрічка сповнена марафонів вдячності – люди беруть на себе зобов’язання на протязі якогось часу практикувати вдячність іншим людям, які щось внесли в їхнє життя, якось його змінили тощо. Як на мене – супер-практика. Буддисти вважають навіть, що вдячність – здатність розпізнавати благо і відчувати подяку за отримане – один із найважливіших шляхів, що ведуть до щастя. Такий «вдячний» фокус дуже «заточує» на тому, щоб бачити хороше, і жити у відповідному – вдячному – стані.
Нескінченні «треба», «вперед», «до цілей», «не втратити час», «встигнути», «підвищити ефективність», «реалізувати свої таланти», «не закопати потенціал», «добитися успіху», «зробити більше», «не бути невдахою», «зробити краще». І, звичайно, посміхатися при цьому. Адже це і є щастя – самореалізація.