19.10.2019 · Olga Kliapets ·
Обнулення. Безробітна чи вільна?
Так вийшло, що у 37 років я опинилася без роботи. Я звільнилася сама, прийнявши нарешті рішення, яке визрівало досить довго. Звичайно, я знала, що в цьому факті ніякої катастрофи немає. Звичайно, я читала безліч досліджень, присвячених проблемам переживання людьми цієї події. Звісно, я розуміла, що легко не буде. Однак виявилося, що «знати» про це і переживати самій – це дві великі різниці.
Мене просто «накрило» переживаннями себе нікчемною, марною людиною, дармоїдки та утриманки, що не приносить жодної користі суспільству. Ні, я не шкодувала про своє рішення і не хотіла повернутись назад. Але усвідомлювати себе безробітною – було нестерпно. І не сказати, що, звільняючись, я була впевнена, що відразу влаштуюсь кудись. Ні. Я збиралася дати собі час, зрозуміти, куди хочу рухатися далі і потім знайти відповідну роботу. Чому ж тоді так тяжко?
Наративна психологія не є для мене просто «підходом до роботи», вона – мій світогляд. І я розумію, наскільки сильний вплив здійснюють соціальні норми як видимі, так і невидимі, на житті конкретних людей. Я знаю, що вони можуть «обплутувати» людину, тиснути на неї зсередини та зовні, заглушаючи голоси бажань та спрямувань, заважаючи робити те, що здається вірним.
Тому в першу чергу я запитала себе: що в суспільному дискурсі підживлює моє переживання себе недо-людиною? Ідея про те, що кожна людина, яка перебуває у працездатному віці, має працювати. Ця думка дуже стара: ще за феодальних часів безробітні сприймалися як потенційні злочинці, без п’яти хвилин злодії та вбивці, котрі займаються лише тим, що підмовляють чесний (читай «трудящий») народ виступати з усякими бунтами проти феодалів. З того часу пройшло багато часу, неодноразово змінювався суспільний устрій, але суспільна свідомість досі не особливо шанує «безробітність».
Ми «вбираємо» цю норму з дитинства: і вдома, коли телефонний дзвінок з роботи одного з батьків може скасувати будь-які сімейні плани, і в садах-школах, де більш значущою визнається діяльність, корисна іншим, ніж та, що приносить задоволення та радість собі. Ми вчимося жертвувати собою, «засовувати» свої бажання заради того, щоб одного прекрасного дня стати настільки багатими і успішними, що зможемо нарешті «зажити по-справжньому».
Та й яким нам малюють успіх? Неодмінно пов’язаним із блискучою кар’єрою, високим професійним статусом та великим заробітком. Природно, що в суспільстві, в якому робота розглядається як необхідний атрибут нормальної, самодостатньої, успішної людини, ідея «бути безробітним погано» настільки могутня, що навіть мами, які займаються вихованням дітей (а ця робота складніша за багатьох інших, повірте!), почуваються марними людьми, які не відбулися.
Ось і виходить, що стати безробітним – це означає опинитися під пресингом всього спектра переживань, які зазнають люди, які не відповідають нормам. У подібній ситуації мало хто знаходить у собі сили протистояти тиску. Як у вигляді зовнішніх доброзичливців, що підсовують різноманітні вакансії, так і у вигляді внутрішніх намірів піти працювати в перше ж більш-менш прийнятне місце, аби перестати бути «безробітним».
Цікаво, що подібні ідеї більш характерні для пострадянського простору. Це тут професійна кар’єра частіше лінійна, а люди стурбовані більше швидкістю руху кар’єрними сходами, ніж відповідністю роботи своїм потребам та інтересам. І, зрозуміло, «сидіти вдома», виховуючи дітей та ще й з дипломом кандидата наук, ними сприймається чи не як симптом психічного розладу. На заході люди спокійно йдуть з однієї роботи, якийсь час дають собі «перепочити», і знаходять іншу, буває, з зовсім іншої сфери, часто починаючи з нижчої посади. У ЗША взагалі вважається хорошим тоном змінювати роботу кожні 5 років, і там нікого не здивуєш тим, що людина в 40 або 50 років йде отримувати нову освіту для того, щоб займатися зовсім іншою роботою, ніж до того.
По-друге, я постаралася не підганяти себе і дати час розібратися, чого я хочу насправді. Така пауза – не дурниця, а необхідність. Без неї не почуєш себе і не знайдеш нових смислів. Підсумком моїх роздумів стало не тільки усвідомлення того, куди ж зараз я хочу рухатися, а й розробка тренінгу, метою якого є допомога іншим людям, які перебувають у подібному пошуку Справи життя.
До речі, ця сама Справа – зовсім необов’язково професія. Точніше, нею може бути не лише професійна діяльність людини. Справою життя може бути будь-яка діяльність, яка їй подобається, за допомогою якої вона реалізує свої цінності, і яка приносить користь як їй, так і іншим людям. І такою справою життя може бути не лише робота (ну, та, що з офіційним працевлаштуванням, оплачуваною відпусткою, заробітною платою, майбутньою пенсією тощо). Справою життя може бути і виховання дітей, і улюблене хобі, і ведення домашнього господарства, і волонтерська діяльність. Головна її характеристика – реалізація найважливіших цінностей людини, відповідність її бажанням та устремлінням. Мабуть, тільки така робота і може бути улюбленою. І при створенні бажаної історії життя, вона є однією з найважливіших тем.
Така робота може бути не одна. У сучасному світі можна придумати безліч варіантів. Та й справа життя за часом може бути іншою. Головне, не боятися нульової точки – «крапки безробітності». Адже бути без роботи – означає не лише втратити заробіток, звичний колектив та колишній статус. Бути без роботи означає опинитися на початку шляху до нової Справи.
Пройшовши цей шлях, я хочу сказати ось що:
- Не бійтеся змінювати своє життя. Якщо Вам десь погано – це достатня причина створювати інший простір, де Вам буде добре.
- Не має значення, в якому віці це відбувається, чого Ви досягли до цього часу, які регалії заробили, яку посаду обіймаєте.
- Якщо те, до чого Ви прийшли, Вас також не влаштувало, потрібно знову вирушати в дорогу.
Дізнатися, з якими питаннями я працюю, можна тут.
Теги: безробітна(ий), внутрішній компас, мрії, наративна психологія, норми, професія, розвиток, соціальні норми, справа життя, успіх, успішність, цінності Рубрики: Про життя
