02.07.2023 · Olga Kliapets ·

Надія

Знайшла в комп’ютері текст, написаний приблизно за місяць до війни, в той час, коли я в неї ще не вірила. Не вірила, що наше життя може так змінитися, що росіяни можуть напасти на нас і творити такі страшні речі, і що скоро я стану взагалі іншою людиною.

Дещо залишилося незмінним: я й досі вмію робити музику.

До неї вже народились слова. Правда, тепер в них багато горя, гіркоти та болю.

Прочитала текст і зрозуміла, як сумую за собою тією – яку вже ніколи не повернути.

___

Криза середнього віку – криза середини життя. Перегляд життєвого досвіду, переоцінка смислів, усвідомлення власної кінцевості, прийняття швидкоплинності життя. Звучить не дуже складно – як завдання, які можна швиденько повирішувати і йти собі далі. Якщо згадати прислів’я «Cивина в бороду, біс у ребро» можна, взагалі, чекати на неї як на пригоду)

Але насправді все зовсім інакше. Достеменно знаю – я в ньому вже кілька років. Моя криза складається з етапів, що послідовно чергуються: то відчуваю себе кішкою, яка за жахливою помилкою опинилася всередині пральної машини, що зараз виконує віджимання, то сороконіжкою, яка раптом усвідомила, що кожне її просування – наслідок такої кількості невидимих мікрорухів різноманітних груп м’язів, що тепер це знання її застопорило взагалі.

Жити далі як раніше неможливо. Вибір між синьою та червоною пігулкою – лише ілюзія, насправді його немає. Жити можна лише інакше. Тільки як поки що невідомо.

Я так багато про неї знала теоретично… Я так багато працювала з нею практично… Але, виявляється, ні перше, ні друге не допомагає пережити власну кризу.

Складно ще й те, що я не знаю, не маю жодного поняття, коли вона закінчиться. Періодично мені здається, що ніколи. І що психологи, які вивчали її, помилилися, назвавши цей період кризою, «переходом», маючи на увазі тим самим, що кінець таки буде, і що за ним настане якийсь час затишшя та стабільності.

Боже, як я скучила за затишшям і стабільністю… Часом, коли карти можна малювати на чистовику і одразу ручкою, а не як зараз, – безліччю тоненьких штришків, невпевнено залишених простим олівцем, бо його легше стерти…

В принципі, це не страшно. Скоріше дивно. Принаймні спочатку. Це як були-були опори, на яких стояв твій будинок – стояв довго, стояв міцно і непорушно, – а ти весь цей час лише іноді підфарбовувала стіни, приклеювала новий декор, прикрашала всі ці свої флігельочки якимись новими фінтіфлюшками, а потім раз – і виявляється, що опор більше немає. Вони розчинилися, а ти й не побачила, що будинок твій хитається, причому вже якийсь час – просто раніше ти це якось не помічала. Природно, декор відвалюється, вікна перекособочуються, і півник із флігеля давно канув у лету. … Залишається лише дивуватися своїй сліпоті. І розуміти, що твоє життя, виявляється, складається саме з дрібниць, деталей та штришків.

Якийсь час можна щось підставляти – то з одного боку, то з іншого, – я так робила, – але будинок все одно хитається, він обсипається, валиться прямо на твоїх очах, і зробити з цим нічого неможливо. Лише прийняти. І набиратися духу – тобі ж потрібен новий будинок.

Старий можна кинути, махнути рукою, перебратися в інше місце і почати все заново. Напевно, саме про такий варіант і придумане це прислів’я про сивину та бороду. Але правда в тому, що будинок цей – ти сама, і тому навіть якщо тобі здається, що ти починаєш щось нове, це брехня – бо насправді, ти пішла по колу, і дуже скоро знову дістанешся цієї ж сейсмічно небезпечної зони. Від себе не втечеш. Потрібно будувати нові опори. Головна з яких – це тотальна, повна, постійна відповідальність за власне життя. Постійний, безперервний вибір. У всіх сферах та всіх сенсах. Де навіть «я не нічого обиратиму, я більше не можу, я втомилася!» – все одно мій вибір.

Звучить нескладно, на практиці – піздець. Тому що тотальна відповідальність та постійне вибирання – ще й характеристики самого процесу будівництва. І ти перебираєш всі руїни старого будинку, що збереглися, піднімаєш кожен шматочок, кожну цеглину, уважно розглядаєш з усіх боків і ретельно вивчаєш. Він має бути в моєму новому будинку? На якому місці? У чому його функція? Навіщо він мені?

Я не знаю, до чого я у підсумку прийду. Знаю, чого хочу – а це вже чимало) Правда, і «чого хочу» час від часу змінюється). Втім, як і відчуття того, хто я та яка я. Мені здається, що навіть Гугл рідше випускає оновлення, ніж я)

Моя криза – мій затяжний стрибок. І всі ці кілька років я постійно і щодня про все на світі у своєму житті питаю себе: навіщо я роблю це? Чи хочу я це робити? Що я відчуваю у зв’язку з цим? Як мені ось у цьому? Як мені з цією людиною? Чи з тими людьми я взагалі? Чи збігаються наші цінності? Чи я там, де хочу зараз бути? Хто я? Навіщо я? Чому саме тут і я?  тощо.

Загалом мені подобаються мої зміни. Я-нова майже фізично відчуваю те, у що раніше просто вірила, – свою не-ізольованість, свою пов’язаність. З собою-минулою та з собою-в-майбутньому. Із сотнями тисяч інших людей зараз, і вчора, і завтра. Ця зв’язаність уявляється мені міріадами ниток, які світяться, що йдуть відразу від усіх і одночасно до всіх. Натягнуті, як струна.

Я хочу, щоб довкола мене звучала симфонія. Тому рухаюся обережно та дбайливо. З тотальною відповідальністю. Бо такий мій вибір.

Ось він – ефект метелика. Я не просто думаю, тепер я точно знаю, відчуваю і бачу на власні очі: навіть найменша дія справляє наслідки, які розходячись все далі і далі як кола по воді, викликають у результаті неймовірні, величезні зміни. Кожен із нас може творити світ.

Можна багато знати про кризу середнього віку, але це зовсім не гарантує те, що опинишся до неї готовою. Люди йдуть. Сенси змінюються. Слова втрачають значення. Наче розучуєшся говорити. Натомість тепер вмієш робити музику. Залишилось трохи почекати – і народяться нові слова. Правда?

Дізнатися, з якими питаннями я працюю, можна тут.

Теги: вибір, життєва криза, життєві вибори, конструювання життя, криза Рубрики: Про життя