22.04.2020 · Olga Kliapets ·

Без метушні

Я в принципі не люблю стояти навшпиньки.

І до того ж я з тих людей, які з повагою та цікавістю ставляться до своїх лінощів. Тому що дуже часто вони ховають під собою невирішеність питання. Можливо, немає внутрішньої впевненості, що певна дія необхідна. Можливо, є невиразне відчуття, що дія може і необхідна, але не мені: ну, не моє воно, не підходить і все. А, можливо, є не до кінця усвідомлене розуміння, що наявних ресурсів зараз не вистачає. Несвоєчасна ця дія, як би. А те, що всі кудись біжать і чогось роблять, – точно не може бути достовірним критерієм її необхідності, «відповідності» та своєчасності. І взагалі не привід силувати себе, ставати-таки навшпиньки і бігти туди ж.

З усіх боків зараз сипеться як з рогу достатку: «Карантин – це чудова можливість зайнятися саморозвитком: поспішайте відвідати курси, майстер-класи тощо, зробіть ривок уперед!», «Тільки від вас залежить, ким ви вийдете з цієї жахливої ​​кризи – переможцем чи невдахою, тож не гайте часу даремно!». У мене ці зазивання на розвивалки для дорослих викликають лише подив.

Неможливо прогнозувати, яким буде завтра. І тому постійно ставати навшпиньки, судомно намагаючись стати «покращеною версією себе» (а насправді намагаючись стати як хтось) означає лише виснажуватися в марній надії так впоратися зі своїм власним страхом перед невідомим завтра.

Мені здається, коли незрозуміло, що чекає нас у майбутньому, і неможливо вирішити що краще робити далі, саме час обома ногами стати твердо на всю ступню – повернутися в те, що можна відчути шкірою, і на що можна спертися всією вагою.

Знаєте, що роблять моряки, коли втрачають можливість бачити, куди нічна буря несе їхній корабель? Вони упокорюються з тим, що навігація звичним чином зараз неможлива, припиняють вдивлятися назовні і починають покладатися тільки на прилади. Опора на дані, що показуються компасом, звичайно, не замінює очей, але часом це єдиний вихід, щоб не тільки випливти з бурі неушкодженим, а й досягти берега, до якого прямував.

Можна, звичайно, й надалі намагатися щось розгледіти в непроглядній темряві. А можна ризикнути, розслабитися, заплющивши очі, поринути в себе і намацати внутрішній компас. Щоб у результаті випливти з бурі. Випливти, не тільки не втративши ресурси, а й наростивши їх.

І тоді, коли буря стихне і сонце освітить обрій, стане абсолютно ясно, яким саме має бути наступний крок.

І зробити його буде ні крапельки не ліньки.

І зробити його, до речі, можна буде теж без будь-яких навшпиньків. Твердо ступити, всією ступнею, кожну мить відчуваючи при цьому грунт.

Не потрібно метушні. Давайте слухати як ростуть дерева.

Дізнатися, з якими питаннями я працюю, можна тут.

Теги: внутрішній компас, досягнення, карантин, невизначеність, невпевненість, особистісний розвиток, перфекціонізм, саморозвиток, страх майбутнього, усвідомленість, цінності Рубрики: Про життя