15.10.2018 · Olga Kliapets ·
Про багатозадачність
Швидкість – це різновид екстазу, подарований людині технічною революцією. М.Кундера.
Перше, що спадає на думку, коли замислюєшся про сучасний світ і життя в ньому, – це вічний поспіх. Ми весь час кудись поспішаємо, запізнюємося, намагаємося втиснути в один день безліч справ, кожна з яких мега-мега важлива, термінова, невідкладна… Тому, щоб встигнути, ми робимо їх одночасно. І називаємо себе багатозадачними.
Сам термін «багатозадачність» з’явився в інформатиці та програмуванні, де означав властивість операційної системи забезпечувати можливість паралельного виконання обчислювальною системою кількох завдань. Однак завдяки інтенсифікації сучасного життя він досить швидко поширився і на світ людей, де як людська властивість оцінюється здебільшого позитивно. Особливо цінують багатозадачність сучасні роботодавці. Ще б пак! адже це дуже вигідно, коли один співробітник за один робочий день контролює кілька процесів, займається кількома проектами, вирішує паралельно кілька питань. Люди, що заглиблюються в одну справу, часто не котируються на сучасному ринку. Про них говорять «важкі на підйом», «повільні», маючи на увазі при цьому «непродуктивні».
І навіть результати психологічних досліджень, що вказують на те, що багатозадачність не тільки не збільшує продуктивність діяльності, а й знижує її, зовсім не змушує відмовлятися від багатозадачності, яка стала для нас просто способом буття.
Поспіх, поспіх, поспіх… Часто навіть поїсти ніколи. А якщо й вдається викроїти час для перекушування, то знову швидко, поспіхом, приймаючи паралельно пошту, не відчуваючи ні смаку, ні консистенції страв, ні інгредієнтів, з яких вони приготовлені… Час фастфудів. Час фастжиття.
Ми забули як це, насолоджуватися їжею, спілкуванням з оточуючими, відчуттям вітру на обличчі, шумом дощу, запахом зелені, ароматом кольору та шарудінням листя… Нам просто ніколи. Ми поспішаємо на роботу, будимо дітей, поспішаємо з ними до школи. Причому, якщо хтось із дітей раптом затримався у туалеті на 5 хвилин довше – все, катастрофа, бо це означає «встрягнути в пробку» та запізнитися на роботу на півгодини. Приїжджаючи на роботу, ми знову поспішаємо: треба попрацювати, встигнувши вирішити безліч виробничих питань і переробити купу справ. Встигнути забрати дітей, відвезти їх до різних секцій, вчасно забрати звідти. І бути весь цей час на зв’язку – раптом пропустимо щось важливе? Діставшись додому, зробити з дітьми уроки, зібрати все, що потрібно на завтра, переробити домашні справи, і ось тоді, нарешті, можна видихнути. Шкода тільки, що це зазвичай відбувається ближче до півночі, коли вже й видихати не хочеться, і взагалі, спати час лягати… Такий величезний, розтягнутий на цілий день, щоденний стрес…
Що ж із нами відбувається? Адже ми не народжуємося з поспіхом. Діти взагалі не вміють структурувати час, перед ними – вічність. І в цій вічності можна довго-довго дивитися на те, як капає дощ у промені ліхтаря, як відбиваються вікна в калюжі, як повзе мурашка у своїх справах… Можна нескінченно довго кататися на гойдалках, підставляючи обличчя вітру, міряти палицею глибину калюжи, і їсти маленьку печенюшку цілих півгодини… Не хвилюючись про те, що щось пропуститься, не встигнеться, минеться…
Що толку, якщо ми встигнемо зробити багато-багато всього, але не встигнемо головного – жити?
Дізнатися, з якими питаннями я працюю, можна тут.
Теги: slow life, багатозадачність, батьки і діти, ефективність, поспіх, свідомо, стрес, усвідомленість, щастя, якість, якість життя Рубрики: Про дітей та батьків, Про життя
