19.10.2019 · Olga Kliapets ·

Наздогнати та допомогти

Досить довго в особистій терапії я працювала над темою кордонів. Ні, мені ніколи не було важко відстоювати свої. Моїм запитом було «як не порушувати чужі».

Це стало відкриттям для мене. Але що довше я вчилася бути психологом, що більше набувала професійних знань, то складніше мені було стримуватися і не «лікувати» інших без їхнього запиту. Коли я на вулиці бачила, як якась матуся репетувала на дитину і лупцювала її з усієї сили, моє серце обливалося кров’ю від жалю до дитини, а в голові, яка тепер добре розуміла наслідки такого «виховання», з’являлася лише купа нецензурних виразів у бік його матері. Мені знадобилося чимало часу, щоб виробити більш спокійну та виважену позицію.

Ще, звісно, дуже допомогло народження моєї старшої доньки, прогулянки з якою час від часу псувалися вторгненнями перехожих: «Ну що вона у вас така примхлива?! Мамо, дайте їй по попі, чи що? Ось мої діти так ніколи не поводяться!». Пам’ятаю, було дуже складно залишатися ввічливою. І виходило не завжди((

Переживання такого досвіду дуже протверезило мене. Я перестала «наздоганяти і допомагати», але все-одно спокійно пройти повз дітей, які ридають, в мене не виходило, мені було дуже шкода малюків, а відмова від спроби допомогти була схожа для мене на справжню байдужість і викликало почуття провини.

Якось мій психолог запропонував: «А давайте спробуємо у ситуаціях, коли Вам дуже хочеться включитися туди, куди Вас не просять, не стримуватись. Включатися. Але не зі своїми професійними оцінками чи погрозами на кшталт: «Ви ж клієнта мені так вирощуєте!», а з пропозицією допомоги – звичайної людської допомоги. Просто запитайте маму, що зараз «вибухнула» і колошматить свою дитину: «Може, я можу Вам чимось допомогти?». Ця ідея мені дуже сподобалася, адже тоді виходить, що я не проходжу повз чужий біль, і по суті намагаюся зробити те саме, що й раніше – допомогти. Але абсолютно інакше. І я спробувала.

І знаєте, що? Я зрозуміла, що нічого не буває просто так, без причини. Якщо якась мама «виходить із себе», то це зовсім необов’язково через те, що вона «неадекватна», не любить свою дитину і не бажає їй найкращого. Швидше за все, причиною її зриву є хронічна втома, виснаженість, відсутність знань, психологічної та/або фізичної підтримки близьких. Вона не винна, вона просто не може зараз інакше. У мене з’явилося інше бачення подібних ситуацій і, відповідно, інше ставлення до мам. Співчуття. Я сама мама, і не з чуток знаю, як непросто вирощувати дітей, і скільки потрібно для цього внутрішніх ресурсів та фізичних сил. Знаю і те, як здОрово, коли тобі важко, раптом почути від когось пропозицію допомоги. З різних причин ми не завжди можемо попросити її самі… І тут вже не дуже важливо, чи ти приймеш цю пропозицію — сам факт щирого співчуття, співпереживання без оцінок та засудження дуже підтримує. І дозволяє зробити паузу, вдих-видих, зупинити вихор емоцій, що вирують усередині, і заспокоїтися.

З того часу я не «лізу» в інших, не «розплющую їм очі на правду», не намагаюся нікого «вчити» чи «лікувати». Я щиро співчуваю і пропоную допомогу. Просто по-людськи. Підняти або опустити коляску, якийсь час пограти з малюком, зайняти його чимось, збігати купити води або таблетку – та що завгодно. Є тисяча і п’ятсот способів (крім професійних знань), за допомогою яких ми можемо підтримати одне одного. Не залазячи при цьому на чужу територію.

Обіймаю кожну з вас і бажаю всім емоційного благополуччя та легкого та радісного дорослішання своїх малюків))

Дізнатися, з якими питаннями я працюю, можна тут.

Теги: батьки і діти, вигорання, вигорання мам, виснаження, межі, порушення чужих меж, самоволодіння Рубрики: Про дітей та батьків, Про життя