19.09.2021 · Olga Kliapets ·
Коуч всередині
Нескінченні «треба», «вперед», «до цілей», «не втратити час», «встигнути», «підвищити ефективність», «реалізувати свої таланти», «не закопати потенціал», «добитися успіху», «зробити більше», «не бути невдахою», «зробити краще». І, звичайно, посміхатися при цьому. Адже це і є щастя – самореалізація.
А якщо не реалізувати те, що тобі дано, – однозначно доведеться зіткнутися з відчуттям марності життя і себе в ньому.
Не те щоб я була якось сильно проти ідеї самореалізації, про яку зараз з кожного рупора. Ні. Я скоріше за те, щоб розуміти, що це лише ідея.
Яка, як і інші ідеї, народжується, поширюється, переживає свій розквіт, потім занепад і, нарешті, вмирає.
Яка, з одного боку, відкриває людям якісь нові горизонти, у чомусь звільняє, а, з іншого – щось закриває, у чомусь обмежує.
І на основі якої з’являються інші способи жити, інші варіанти побудови свого шляху. І які в період розквіту цієї ідеї здаються єдино можливими.
Наслідком стрімкого поширення та розвитку ідеї самореалізації як можливості повного прояву своєї сутності, повної реалізації свого потенціалу, стала поява професії коуча – фахівця, точкою докладання зусиль якого є допомога у досягненні людиною своїх цілей у різних галузях.
Але не тільки. Поступово коучинг інтеріоризувався: у кожного з нас, людей, які увібрали цю ідею, сформувався свій власний Внутрішній Коуч – і він вдень і вночі надихає, підштовхує, стимулює, фасилітує, винагороджує тощо, щоб ми, реалізовуючи свій потенціал, досягали й домагались, домагалися та досягали. Стаючи кращою версією себе і наближаючись таким чином до «себе справжнього».
Внутрішній Коуч може хвалити нас за зроблене, стежити за регулярністю нашого відпочинку та відправляти нас на море. Він, ратуючи за досягнення нами своїх цілей, може організовувати нам заняття різними хобі, медитацією, йогою тощо. Він, взагалі, дуже підтримує ідею турботи про себе: може відправити нас до психотерапевта, до масажиста, до стоматолога – все лише для того, щоб ми, з якоїсь причини «зламавшись», швидше повернулися в умовну «норму» і продовжили ефективно виконувати свої функції, вирішувати свої завдання.
Все це, безумовно, набагато краще, ніж методи Внутрішнього Критика – той із будь-якого приводу застосовує батіг, але по суті вони не особливо відрізняються один від одного. Все, що робить Внутрішній Коуч, – він робить не просто так, на благо нам. Його мета – підвищення ефективності. Особливо це очевидно, коли навіть уповільнення, занурення в «сьогодні», в «тут-і-зараз» відбувається насправді заради «завтра» – коли mindfulness вибирається лише як ще один шлях до можливої більшої ефективності в майбутньому.
І інструменти, що використовуються ними обома, якщо придивитися, однакові: почуття страху, сорому і провини, переживання себе неповноцінним, зневіра у можливість спиратися на себе, відчуття себе тим, хто «не має права». Відповідно і стратегії схожі – вони обидва вимагають, просто Критик по-поганому, з батогом, а Коуч – по-хорошому, із пряником.
Особисто мені набридла ця дресура. Час життя настільки обмежений… І я більше не хочу витрачати його на коучинг. Краще займуся вирощуванням свого Внутрішнього Друга.
Він у мене, знаєте який? Ооооо! Коли мені погано, він тягне мене в якісь гарні місця, веде гуляти на свіжому повітрі, змушує зняти слухавку і зателефонувати друзям. Якщо я, хвора, підриваюсь терміново робити якісь важливі справи, він м’яко вмовляє: «Лежи, бусинка. Не помре без тебе ніхто. І катастрофи не станеться. Лежи та пий чай». Якщо мене «порвало» і я кричу неналежним леді чином, він каже: «Можна. Можна злитися, лаятись і тупотіти ногами» (він у мене взагалі вважає, що можна все — і що б я не робила, він зовсім не засуджує; крім 2 речей: плюватися і кусатися – все-таки 42 роки, не дуже начебто…)). У нього, правда, поки що досить тихий голос, але я точно знаю, що через певний час він зміцніє і стане голосніше.
Він, до речі, може зовсім нічого не говорити — просто мовчки сидить зі мною поряд. Ми тоді бовтаємо ногами і передаємо один одному пляшку шампанського – до речі, ви не помічали, що якщо пити шампанське з горла, воно має зовсім інший смак?
У результаті всі ці настирливі, нав’язливі голоси про самореалізацію, про «давай», «вперед», «тиможеш» тощо стають все тихіше, поки не стихають зовсім.
Покликати мого Друга дуже просто: потрібно просто спитати себе: «Якби я була собі другом, що б я зараз сказала та/або зробила?».
Через якийсь час можна раптом усвідомити, що раніше лише здавалося, що самореалізація – єдиний спосіб жити у світі. Насправді, є й інші. Я, наприклад, обираю дзен. Вибираю бути не Успішною-в-Житті, а Тією-що-Живе-Життя.
Чи позначається це на досягненні цілей? Звісно. І на цілях, і на швидкості руху до них. І мені підходить те, як це позначається. Адже, насправді, мені не потрібно багато – лише те, без чого я не хочу обходитися. Мене не приваблює «успіх» – мені хочеться займатися тим, що мені подобається, що мене надихає і що приносить користь іншим. Мені не цікаві бренди та тренди, мене цікавить якість. Якщо життя сфокусоване лише на ефективності та успіху, якщо я його не живу і не бачу ні сонця, ні вітру, ні того, як ростуть мої діти, то навіщо тоді все інше?
Настав час відпустити Внутрішнього Коуча зовсім, нехай йому на зміну прийде Внутрішній Друг. Прийде, обійме, запитає: «Як ти?». Послухає та скаже: «Може, ну його все? Може, мотнемо кудись на тиждень? Відпочинемо від усієї цієї круговерті?». Сяде поруч, і ми разом дивитимемося на те, як іде дощ. А потім, відчувши мене «в силі», погладить по спині: «Пішли робити щось добре? Давай руку».
Дізнатись, з якими питаннями я працюю, можна тут.
Теги: внутрішній критик, друг самому собі, ефективність, коуч, коучинг, мотивація, розвиток, саморозвиток, цілеспрямованість, цілі Рубрики: Про життя
