12.07.2018 · Olga Kliapets ·
Маленькі мами-маленькі тата
У розмові з клієнтом, який звернувся за допомогою з приводу замкнутості, нетовариськості і взагалі якоїсь «соціальної недорозвиненості» дитини, з’ясувалося, що цей чудовий «діагноз» був поставлений дитині вчителем. І саме вчитель наполегливо запропонував татові звернутися до психолога.
Шкільному, звісно. Консультація якого коштує недешево. І для учнів цієї школи, зокрема.
Але оскільки клієнт не зміг додзвонитися до нього, а проблема, за словами вчителя, вимагає негайного реагування, відповідальний тато в терміновому порядку знайшов іншого фахівця.
При цьому сам клієнт та його дружина жодних проблем у поведінці дитини до того не помічали: спілкується як усі інші… і друзі є… Але раз вчителька сказала…
Чому ж батьки так схильні СЛІПО вірити вчителям? І одразу ж «брати під козирок» те, що їм сказали? Навіть не намагаючись ставити запитання «чому ви так думаєте», «а як це проявляється», «а в яких ситуаціях», «а чим це можна пояснити» тощо? Навіть не намагаючись поговорити з самими дітьми і з’ясувати, як вони самі бачать своє життя в школі, що їм подобається, а що ні, які там проблеми.
Зрозуміло, дехто поводиться так через банальне небажання «включатися»: простіше займатися своєю роботою і самим собою, переклавши все, що пов’язано з дітьми, на плечі «фахівців» — педагогів, шкільних психологів тощо. «Моя функція – заплатити за школу, за штори та підручники, а решта – справа вчителя». Але це все ж таки рідкісні батьки.
Найчастіше така «тотальна» довіра – відлуння ВЛАСНОГО, не особливо райдужної шкільного ДИТИНСТВА. Того далекого часу, коли маленький хлопчик або маленька дівчинка стояв(ла) перед великою і всесильною Тьотєю, яка могла зробити з ним фактично все. Налаяти, накричати, обізвати, виставити на загальне «фукання» до дошки. Що завгодно. Підсумок: закріплена реакція — не висуватись, не привертати до себе увагу. Як це зробити? Чітко виконуючи все, що скаже ця Тітка. Не думаючи. Не сумніваючись. Не запитуючи. Щоб не постраждати.
Час минув, і з дзеркала давно дивиться не маленький хлопчик/маленька дівчинка. Але страх перед людьми, наділеними якоюсь ВЛАДОЮ, залишився. Як і реакція на них, що перетворилася на автоматизм. А наділений владою — це і керівник, і поліцейський, і податковий інспектор, і лікар. І вчитель.
І людина, яка давно стала дорослою, «пасує» за будь-яких контактів із цими людьми. Не висловлює власну думку. Не захищає свою дитину. Іноді навіть тоді, коли йдеться про насильство, фізичне чи психологічне… Адже не може ж «Заслужений учитель», який має ен-ну кількість років педагогічного стажу, говорити чи робити щось неправильно?!
Поставили на цілий урок біля дошки за запізнення? Значить так треба було! Змусили брати участь у шкільній виставі, не спитавши бажання дитини? Ну, у сучасному світі потрібні навички виступу на сцені! Накричали? Тож до вас по-іншому не доходить!
У спілкуванні з учителем батьки раптово знову стають дітьми. І їм навіть не спадає на думку запитати: навіщо здавати гроші на ремонт класу, який ремонтувався лише рік тому? Чому ви накричали на дитину? Навіщо класу плазмовий телевізор? Чому вам здається, що дитина має проблеми з комунікацією? А якщо навіть така думка і приходить, мами та тата обирають промовчати і зробити необхідне: так набагато простіше. І спокійніше.
Що виносять діти з подібних ситуацій, де батьки ховаються за їхні маленькі спини та забезпечують власний спокій?
- Що тато та мама не можуть їх захистити. Що вони краще себе «прикриють», ніж заступляться за них.
- Що вони не варті поваги: їхні почуття, їхні бажання, їхня думка не важливі для інших людей. Навіть для тата з мамою.
- Що для того, щоб тебе поважали та чули, потрібно стати тим, хто має владу. Наприклад, учителем. І тоді можна буде відіграватися скільки завгодно на тих, хто не може тобі протистояти, – на дітях та на їхніх «невирослих» батьках.
Слава Богу, не всі педагоги такі. Багато хто з них приходить у свою професію, тому що люблять дітей. Я особисто знаю багатьох хороших вчителів, вчителів з великої літери «В». І це не тільки мій дід та моя тітка – теж, до речі, педагоги. Але й мої власні вчителі. І вчителі моїх дітей.
Однак не слід забувати, що вчителі – теж ЛЮДИ. Як і усі ми. А значить
Вони можуть помилятися. Адже іноді помиляються ВСІ.
Вони можуть бути втомленими, невиспаними, хворими тощо. Можуть злитися, ображатися, ревнувати. І їхні стани та почуття можуть зумовлювати їхні слова та оцінки. Як і у ВСІХ інших людей.
Вони мають власний життєвий досвід. Буває, досить травматичний. І він, можливо, часом навіть сильніше за професійний, визначає їхню поведінку. Так само, як і у ВСІХ людей.
Вони мають свої мотиви. І ними можуть бути не лише любов до дітей та своєї професії, а й амбіції, міркування корпоративної етики, особистої вигоди тощо. Вчителі можуть бути хорошими і поганими людьми, як і ВСІ інші люди.
Пам’ятаючи, що вчителі – теж люди, з ними можна говорити «на рівних», як дорослий із дорослим, розуміючи, що тільки РАЗОМ, у конструктивному діалозі можна забезпечити дітям найкраще середовище для розвитку. Можна стати своїй дитині справжнім ДРУГОМ, який підтримає завжди, незалежно від того, про яку ситуацію йдеться, хто в ній правий, хто винен тощо. І зуміти показати, що вихід є з БУДЬ-ЯКОЇ СИТУАЦІЇ, і найкращий вихід – той, у якому враховуються не лише свої інтереси, а й оточуючих людей.
Але для цього батькам потрібно спочатку вирости. І припинити боятися самим.
Отже, дякую вчителю сина мого клієнта. Проблема справді є. Правда не та, з якою він спрямовував батьків до шкільного психолога…
Дізнатися, з якими питаннями я працюю, можна тут.
Теги: батьки і діти, дитяча психологія, діти, довіра до батьків, замкнутість дитини, психологічні проблеми у дітей, шкільний стрес Рубрики: Про дітей та батьків
