17.11.2019 · Olga Kliapets ·
Сьогодні я – листок
Ви вмієте собі співчувати? Не жаліти, ні. Не «яка я бідна, яка нещасна…», «ну чому, за що все це саме мені?» тощо. А саме співчувати самому (ій) собі – тримаючи у фокусі уваги власні переживання, не відокремлюючись внутрішньо від себе ж, який (яка) страждає, відчувати до себе теплу любов, що підтримує.
Це зовсім не схоже на жалість до себе, що переживається як безпорадність, безсилля що-небудь змінити в обставинах, які склалися, і перекладання відповідальності за те, що відбувається в житті, на оточуючих, на світ, на Бога, на злий рок. Уявляти себе жертвою буває дуже спокусливим, але це шлях у нікуди. Якщо Ваше життя зумовлюється будь-ким, тільки не Вами самими, то всі Ваші радості та прикрощі, успіхи та невдачі, щастя та нещастя – не у Ваших руках. Ви залежите від прихильності оточуючого світу.
І не визнавати своїх почуттів, знецінюючи свої страждання, також поганий варіант. «Сильні люди ніколи не здаються», «Головне – не розкисати» – і ми зчеплюємо зуби, піднімаємо себе за волосся і йдемо далі, вдаючи – не тільки для інших, але й для самих себе, що все гаразд. Наш Внутрішній Критик шепоче (а, буває, і репетує): «Зберись, ганчірка!», «Досить нюні пускати!», «Ти що, слабак(чка)?» , «Що ти ревеш як дитина?! Ти – доросла людина, вставай і долай усе!», і ми, доводячи, що таки сильні, ховаємо сльози, встаємо і йдемо далі.
Але співчувати, співпереживати собі – насправді це зовсім не слабкість. Для цього потрібна ого-го яка мужність. Мужність не відмовлятися від авторства за своє життя, а, отже, і за те, що відбувається в ньому прямо зараз. Мужність не називати цей треш нісенітницею, дрібницею, що не заслуговує на особливі переживання, не відмахуватися, не відвертатися від свого болю. Мужність, незважаючи на те, що трапилося, визнавати себе гідними, гарними людьми, які просто зараз зіткнулися з реальними, серйозними труднощами у своєму житті. І все одно, як і раніше, заслуговують на повагу та підтримку. Такий люблячий погляд на себе, таке добре, підтримуюче дружнє співчуття, неможливі без мужності.
Ми не можемо просто взяти та «відключити» Внутрішнього Критика. Та це й не потрібно – він нагадує нам про наші цілі, мотивує рухатися вперед, від чогось захищає. Ми можемо перетворити його на Внутрішнього Друга, який, роблячи все те саме, зовсім по-іншому до нас ставиться. Він, «вболіваючи за нас», завжди вірить, що ми впораємося, підтримує нас, коли важко, не квапить і підставляє плече, коли хочеться поплакати.
___
Якщо Вам зараз погано, і голос Внутрішнього Критика звучить голосніше за всіх інших голосів, якщо не виходить подивитися на себе підтримуючим, люблячим поглядом, найкраще звернутися до допомагаючого фахівця.
Якщо це з якихось причин неможливо, зробіть, будь ласка, ось що. Виділіть собі час та знайдіть місце, де ніхто Вас не потурбує хвилин 15-20. Візьміть аркуш паперу і ручку, і дайте відповідь письмово на запитання: «Якби про всі ці переживання мені розповів як про власні мій найкращий друг, як я міг би (могла б) його підтримати?». А закінчивши писати, прочитайте написане самому собі вголос. Адже Ви і є Вашим найкращим другом. Подбайте про себе.
Дізнатися, з якими питаннями я працюю, можна тут.
Теги: визнання почуттів, друг самому собі, любити себе, любов до себе, підтримати себе, приймати себе, прийняття себе, самоспівчуття Рубрики: Про життя
